Пояснення (короткий коментар) Божественної Літургії - Частина ІI

Початок Літургії оглашених

(Літургія слова)

         Першим виголосом, який чують вірні на Літургії, є слова благословення Божого Царства. Ми не згадуємо на початку про наші гріхи, не почитаємо одразу чогось просити, але віддаємо усю славу Господеві, визнаючи Його володіння благословенним. Царство Небесне вже є поміж нами і в нас, і ми всі покликані до нього – потрібно тільки увійти, відгукнутися на Божий поклик. На знак цього ми відповідаємо своїм «Амінь» на перший виголос Літургії, заявляючи цим: «Істинно, ми є громадянами цього Царства Отця, Сина і Святого Духа, тому спішимо до нього увійти і в ньому перебувати». Отож, вже на початку Літургії ми маємо наче звершення усієї нашої надії, початок і кінець усього в одній точці.

         Першою спільною молитвою всієї церковної громади на Літургії стає мирна єктенія (від грецьк. «протяжна»), яку виголошує диякон, закликаючи до молитви усіх присутніх. Єктенія ця має ієрархію прохань, починаючись від пренебесних прошень і завершуючись нашими земними потребами. Найперше просимо про мир, який має з небес зацарювати у нас. Сам Христос є нашим миром. Молимося також за святі Церкви всього світу, щоб вони добре стояли у вірі і були поєднані між собою на свідчення Божого Царства любові. Молимося за храм, у якому зараз перебуває Церква, щоб і ми самі, з вірою, благоговінням і страхом Божим у ньому зібрані, були Божим храмом. Молимося також і за ієрархію церковну – духовних наших отців та всіх тих, що провадять нас до спасіння. Згадуємо про наше середовище, в якому живемо – наш народ, його владу, воїнство, наші міста і села та й усі країни земні, в яких з вірою живуть люди. Просимо у Господа доброї погоди, достаток земного врожаю та спокійних часів, тобто гармонії нашого життя із природою. Молимося про спасіння також усіх тих, що не можуть зараз стояти із нами перед Господом, бо є подорожніми, недужими, страждаючими і полоненими. Благаємо у Бога і для нас самих визволення від всякої скорботи, гніву і нужди, щоб були ми захоронені від усього цього Його благодаттю – даром, на який ми заслужити не можемо. На завершення єктенії згадуємо Божу Матір і всіх святих, прохаючи їхньої допомоги у тому, щоб усі ми всеціло віддалися Христові, довірились Йому.

         Відповідь «Господи помилуй», якою ми відгукуємося на прошення цієї та багатьох інших єктеній, має дуже широке значення. Грецьке слово «елейсон», яке перекладаємо як «помилуй», має у своєму корені значення і помилування, і вказівку на оливкову олію – «єлей», ще біблійний символ Божої доброти, щедрості, благовоління та зцілення. Тому значення не тільки жалісливого крику справедливо засуджених до свого володаря, а й звертання дитини до свого люблячого Отця: «Господи, потіш мене, примири мене, утихомир біль мою, яви мені свою любов і милосердя».

         Виголоси, які ми чуємо після єктеній, прославляють різні аспекти Божого життя у Святій Тройці і є завершенням тихих молитов діалогу диякона з вірними, просячи у Господа Його милості для нас та благо уважливості до наших прохань.   

Антифони

Царство Боже є сповненням усіх пророцтв та обітниць Старого Завіту. Щоб нині повніше зрозуміти й прийняти Царство, ми пригадуємо ті пророцтва й обітниці, співаючи вірші псалмів, де про них сказано, упереміж із приспівами, у яких висловлено сповнення цих обітниць у Христі.

Після мирної єктенії одразу слідують три антифони – короткі піснеспіви, що складають зі стихів псалмів. Своїм числом антифони вказують на Пресвяту Тройцю, яку ми звеличуємо своїм співом на богослужіннях. Псалми були улюбленою молитвою ранньої Церкви; один із святих Отців так висловився про них: «Давид (тобто псалми, більшість із яких є ним укладені) у нас на початку, всередині і наприкінці». Такими вони залишаються й зараз – кожне богослужіння містить дуже багато уривків із Псалтиря, а часто й цілих псалмів. Широкий вжиток цих старозавітних поетичних молитов у наших відправах вказує на те, що з приходом у світ Ісуса Христа сповнились усі пророцтва, про які йшлося теж і у псалмах.

У давнину антифони співали два хори навпереміну, звідси й походить їхня грецька назва – «антифони» дослівно означає «протиголосники». Антифони бувають повсякденні, зображальні і святкові. В основі їх лежать стихи із псалмів, після кожного з яких співається короткий приспів-тропар. Повсякденні антифони взяті із псалмів 91, 92 і 94 з приспівами-зверненнями до Спасителя, щоб Він спас нас молитвами Богородиці і святих своїх. У дні великих свят антифонні псалми підібрано таким чином, щоб краще розкрити саму суть святочної події, а приспівами до перших двох них служать короткі звертання до Господа, згадуючи Його Різдво, Хрещення, Преображення та інші спасенні події – відповідно до свята; приспівом до третього антифону служить тропар празника.

Особливим видом антифонів є зображальні, тобто псалми 102, 145 і євангельські блаженства, які, за давньою традицією, співають у неділі та деякі свята замість звичайних повсякденних антифонів. За галицьким звичаєм, у неділі цілого року співають перших два антифони Святої Пасхи, а третій – повсякденний із приспівом  - звертанням до Христа, воскреслого з мертвих.

Церковний історик Сократ (†440) свідчить, що св. Ігнатій Богоносець (†107) запровадив антифони до християнського богослужіння в Антіохії. Він мав видіння, в якому ангели величали Господа Бога в небі навперемінними співами. У Кесарії Кападокійській св. Василій Великий включив антифони до Літургії, а в Константинополі це зробив св. Іван Золотоустий. У Західній Церкві антифони були введені до Літургії св. Амвросієм Медіоланським. До ІХ ст. в антифонах співали цілі псалми, а опісля – тільки вибрані вірші.

Після першого і другого антифонів диякон знову виголошує єктенії, але малі, з трьох прошень, а священик у молитвах просить Господа відвідати своєю милістю вірний люд і сповнити його пожиточні прохання. У молитвах між антифонами ми сповідуємо «невимовне чоловіколюбство» Христове і Його обітницю «вволити прохання двох або трьох, що згодяться в ім’я» Його. 

Гімн «Єдинородний Сину»

Після другого антифону співають урочистий догматичний гімн «Єдинородний Сину…», введений до Літургії імператором Юстиніаном у VI столітті. Так свідчить нам візантійський історик Теофан. Гімн возвеличує Христа – предвічне Боже Слово, яке задля людського спасіння воплотилося, було розп’яте і воскресло, не полишаючи свого Божества.

Єдинородний Сину і Слове Божий, безсмертний Ти, і зволив Ти спасіння нашого ради воплотитися від святої Богородиці і Приснодіви Марії, незмінно ставши чоловіком. І розп’ятий був Ти, Христе Боже, смертю смерть подолав. Ти один у Святої Тройці, рівнославимий з Отцем і Святим Духом, спаси нас.  

Цією піснею супроти різних єретиків підкреслюють вчення про Божественну і людську природи Ісуса Христа. «Єдинородний Сину» ввели через єресь монофізитів, які вважали що Христос має одну природу; це гімн слави Христові.

Він повний глибоких правд про Христа: про Його природу, воплочення, смерть і воскресіння. Він направду короткий, але дуже змістовний і христоцентричний. «Єдинородний Сину» це коротко зібрана ціла догматична наука про Христа.

В першу чергу Христа називають «єдинородним Сином Божим», бо Він є другою Божою Особою, рівний щодо природи Небесному Отцеві. Христос є Сином Божим за природою, а не так як ми – ласкою є законними дітьми Божими. Христос є також Слово Боже; так Його назвав св. апостол Іван Богослов у своїй Євангелії (1, 14). Христос є Словом Божим, образом і відблиском слави Отця. Цей Христос, хоч рівний Отцю, захотів однак для нашого спасіння стати чоловіком і прийняти людське тіло з Пречистої Діви Марії. Прийнявши людську природу, Христос не втратив і не змінив своєї Божої природи. Тому кажеться в пісні, що Христос «непреложно (по грецьки: атрептос – незмінно, без жодного змішання) вочеловічивийся». Діло спасіння завершив Христос своєю смертю і Воскресінням.

Малий вхід  

Під час третього антифону священик із дияконом у супроводі свічконосців виносять із вівтаря північними дверима книгу святого Євангелія, проходять по солеї перед іконостасом (у грецькій традиції – по храму) і стають перед святими (райськими) дверима. Священик промовляє молитву, благаючи Господа, що сотворив безплотні сили на служіння собі, щоб разом зі священнослужителями до вівтаря увійшли теж і святі ангели, які спів служать на Літургії. Ця молитва розгортає ідею безперервного небесного богослужіння – Літургії, описаної у книзі Апокаліпсис, в часі якої перед небесним Божим престолом відбувається хваління і славослов’я.

Після завершення молитви диякон, попросивши священика благословити вхід, стає посередині і, підносячи вгору книгу Євангелія, виголошує: «Премудрість, прості». Цей заклик спрямований до вірних, щоб вони зважали на те, що Божественна Премудрість – Христос – перебуває між ними, тому й слід слухати Його голосу, що за мить лунатиме через читання Святого Письма. На знак великої поваги до цієї миті слід стати у поставу, найбільш характерну для людини – стоячи прямо, бо таким чином ми висловлюємо повагу до Господа  і нашу готовність йти і сповняти Його волю. До того ж, Христос «як чоловік, прикликав чоловіка» (Акафіст до Богородиці, кондак 10), тобто воплотився і, як справжня людина, звернувся зі спаситель ним словом до людини, тому й ми маємо адекватно відповісти на Його поклик. 

Символіка Входу: це Хрещення Ісуса; диякон, свічконосці – це Іван Хреститель, який попереджає прихід Христа, священик – це Ісус. Малий Вхід – це символ Христа Учителя, який приходить навчати людей.

Після входу вірні, очолювані хором, співають тропарі, кондаки і богородичні – короткі піснеспіви, що змінюються щоденно, бо пов’язані з богослужбовими колами літургійного року. На перший погляд, це один із тих моментів, коли ми на Літургії – богослужінні позачасовому – дотикаємося до повсякденного часу. Але це тільки на перший погляд. Насправді реальність, яку святкуємо щодня протягом року, є також позачасовою, однак вона відкриває нам вічність дещо з іншого аспекту.

Під час співу тропарів священик молиться молитву, в якій просить Господа, який сподобив нас стати перед своїм престолом і возносити Йому поклоніння і славослов’я, щоб Він прийняв спів трисвятої пісні і дарував нам прошення гріхів та доброчесне життя. Диякон, попросивши благословення священика, виходить до людей і, після виголосу, в якому прославляється Бога у Тройці як святого – Він бо єдиний святий по природі, - вказує орарем вірним, щоб вони розпочали спів трисвятого.

Трисвяте 

Трисвяте у нашій традиції – це гімн «Святий Боже, святий кріпкий, святий безсмертний, помилуй нас». Він поєднує у собі серафимське славослов’я, яке чув пророк Ісая[1], та стих із псалма 41[2]. Передання приписує впровадження трисвятого до літургійного вжитку св. Проклу, патріархові Царгородському (V ст.), яке сталося за таких обставин: під час молитовної литії поза Константинополь за припинення землетрусу одного юнака було підхоплено до неба, а потім опущено назад. Юнак розповів, що чув у небі ангельську пісню «Святий Боже, святий кріпкий, святий безсмертний», і люди почали її співати, додаючи прохання «помилуй нас». Після співу трисвятого землетрус припинився.

Від того часу ця пісня за наказом цісаря Теодосія і цариці Пульхерії 450 року була введена у щоденне богослужіння. Цей гімн вживається у Східних Церквах передусім під час Літургії Слова перед читанням св. Письма.

Сирійські джерела приписують постання гімну «Святий Боже» Йосифові з Ариматеї та Никодимові, немовби ці два мужі співали цю пісню, несучи Христа до гробу.

Окрім звичайного трисвятого, наша традиція у різні пори літургійного року вживає також інші молитовні співи:

  • на Різдво, Богоявлення, Лазареву суботу, Великдень та увесь Світлий тиждень і П’ятидесятницю – «Ви, що в Христа хрестилися, у Христа зодягнулися». Ці слова буквально взяті з послання апостола Павла до Галатів (Гал. 3, 27); у вказані дні рання Церква хрестила оглашенних; ми й досі співаємо їх на хрестинах;
  • на Воздвиження Чесного Хреста і Хрестопоклінну неділю – «Хресту Твоєму поклоняємося, Владико, і святеє Воскресення Твоє славимо». Зі співом цього тропаря ми творимо земні поклони на утрені та після приписаних богослужінь, почитаючи Животворяще Древо на празники почитання Хреста Господнього; його ж чуємо на кожній недільній утрені у складі гімну «Воскресіння Христове убачивши…» та на воскресній вечірні 3-го гласу під час співу стихир на «Господи, взиваю…».

Під час співу трисвятого предстоятель відходить на горне місце. Воно є символом престолу Бога Отця – невидимого Бога, якого нам об’явив Син. Про царський Божий херувимський престол говорить також і молитва, з якою предстоятель входить на горне місце. Сидіти на ньому може тільки архієрей, як досконалий символ Христа-Первосвященика, який єдиний увійшов до Отчої слави і є рівний Йому, священик натомість сідає з південного боку – як апостол у присутності Учителя. Цим сходженням завершується малий вхід.

Служба читань. Прокімен  

Ставши на горньому місці священнослужитель звіщає вірним слова миру. Саме з цього – сходження і вітання – починалась колись Божественна Літургія (до слова, моління за мир маємо й тепер на початку сучасної Літургії – у великій єктенії). Вітання «Мир всім» нагадує слова Ісуса Христа, якими Він часто звертався до апостолів. Ще перед страстями Господь сказав апостолам: «Мир залишаю вам, мій мир даю вам» (Ів. 14, 27). По воскресінні Христос насамперед звістив їм мир: «А як звечоріло, того самого дня, першого в тижні, - а двері ж були замкнені там, де перебували учні: страхались бо юдеїв, увіходить Ісус, став посередині та й каже їм: «Мир вам!» Це промовивши, показав їм руки й бік. І врадувались учні, побачивши Господа. І ще раз Ісус їм каже: «Мир вам!» (Ів. 20, 19-21). Про цей мир Божий, дарований Воскреслим, співаємо у кондаку Пасхи: «Хоч і у гріб зійшов Ти, Безсмертний, та адову зруйнував Ти силу, і воскрес єси як переможець, Христе Боже, жінкам-мироносицям звістивши: Радуйтеся, і Твоїм апостолам мир даруєш, падким подаєш воскресення».

Бажаючи миру вірним, предстоятель є образом Господа, що присутній між нами, і дарує мир, як колись своїм учням. Відповідаючи на них, бажаємо й ми предстоятелю миру Господнього, щоб між усією церковною громадою була злагода при служінні Богові. Вітаючи вірних, предстоятель благословляє їх, а вони, за звичаєм, схиляючи голови, приймають це благословення.

Диякон перед читаннями звертається до присутніх у храмі, вкотре нагадуючи, щоб вони були важні, бо за мить усіх буде повчати Премудрість Божа. Ці оклики диякона ми чуємо багаторазово під час Літургії та інших богослужінь для того, щоб наша увага була зосереджена на тому, що діється цієї миті – людина схильна до втрати уваги через втому, недбальство, байдужість тощо. Тому священнослужитель стоїть наче на сторожі нашого серця, спонукаючи його до бадьорості, щоб воно всеціло було звернене до Господа. На Літургії ми стоїмо наче перед самим Христом і ведемо з Ним дружню розмову, тому маємо бути уважні, бо Він дає слова життя.

Новозавітні біблійні читання випереджує спів короткого стиха зі Святого Письма, що зветься прокіменом (гр. «той, що випереджує»), бо він є піснею, яка випереджує читання. Співають його почергово народ та читець. Прокімени бувають як зі Старого Завіту (головно із Псалтиря), так і з новозавітних писань (приміром, пісня Богородиці) і, за призначенням, бувають кількох видів:

  • еортологічні – глибше розкривають суть свята чи дня, у якому ми молимося, або ж говорять про подвиг святого, пам'ять якого звершуємо. Наприклад: «Се день, що його створив Господь, возрадуймося і возвеселімся в нім» (прокімен Пасхи, глас 8);
  • параклетичні – висловлюють наші прохання до Господа тоді, коли ми маємо якусь особливу потребу. Наприклад: «Будь, Господи, милість Твоя на нас, бо уповали ми на Тебе» (прокімен, глас 1);
  • екзегетичні – служать для кращого розуміння наступного біблійного читання, бо прообразно вказують на те, про що йдеться в ньому. Наприклад: «Воскресни, Господи, Боже мій, хай піднесеться рука Твоя, не забудь убогих Твоїх ніколи» (прокімен, глас 7);
  • дидактичні – містять самі в собі якесь загальне повчання про життя у Господі. Наприклад: «Милість Твоя, Господи, йтиме за мною, по всі дні життя мого» (прокімен, глас 1).

Фактично прокімен на Літургії є залишком старозавітного читання, яке в давнину завжди було під час звершення Євхаристії. Воно збереглося й досі у Літургіях деяких традицій (зокрема, читання пророцтв присутнє у Літургії апостола Якова), натомість у сучасній візантійській Літургії таке читання Старого Завіту маємо на вечірнях напередодні великих свят, на Літургії Напередосвячених Дарів та великопісних вечірнях і постовому шостому часі.

У сучасній візантійській літургії ми маємо два читання: Апостол та Євангеліє. До VII ст., однак, було три: одне з Старого Завіту (Пророцтво), Апостол та Євангеліє. Це було також традицією іспанської, галлі канської, римської, міланської та вірменської Літургій.

Служба читань. Апостол

Слідом за прокіменом відбувається читання Апостола -  тобто виголошення уривку-зачала з книги Діянь або Послань святих апостолів. Апостол читають перед Євангелієм, наочно зображуючи наче небесну ієрархію: спершу йдуть слуги, а потім і сам Владика. Апостольські послання – перші записані частини Нового Завіту. По своїй суті послання є листами духовного отця і вчителя – апостола – до своїх дітей і учнів – перших Церков, часто заснованих тим же апостолом. Церковна спільнота читала їх на своїх зібраннях, потім передавала до інших громад – так апостольська проповідь була знана тим, що навіть ніколи не чули її. Послання, отже, читали у Церкві вже від самих початків християнства. Більшість послань мають явно літургійний характер, бо містять деякі літургійні елементи, приміром привіти-благословення: «Благодать Господа Ісуса з вами!» (1 Кор. 16, 23), «Благодать Господа Ісуса Христа й любов Бога і причастя Святого Духа з усіма вами!» (2 Кор. 13, 13); «Благодать Господа нашого Ісуса Христа нехай буде з вашим духом, брати! Амінь» (Гал. 6, 18).

Послання починають читати зі звертання до слухачів: «Браття» або «Возлюблені» - так, наче б сам святий апостол-автор стояв поміж нами і живою мовою звертався до нас з Господнім словом.

Після Апостола літургійна спільнота готується зустріти Господа Ісуса Христа, який буде сам проповідувати слова істини через читання Євангелія. Диякон обкаджує храм та всіх присутніх – таким чином він готує всіх до прийняття слів Небесного Учителя. В цей час співаємо біблійний гімн «Алилуя» (євр. Хваліть Ягве-Сущого), прославляючи Бога, присутнього між нами у своєму слові. Спів цього гімну переплітається зі стихами псалмів, творячи своєрідний прокімен перед Євангелієм.

Служба читань. Євангеліє

Читання Євангелія є центром Літургії оглашенних, справжнім Богоявленням Христа між нами і першою трапезою цілої Божественної Служби, «причастя Слова», яке готує нас до другої трапези – «причастя Жертви».

Священик під час співу та кадіння мовить унікальну молитву, в якій просить Господа просвітити наші серця і вчинити нас здатними сприйняти євангельські слова, щоб ми проживали життя за Його заповідями:

   «Засвіти в серцях наших, чоловіколюбне Владико, нетлінне світло Твого богопізнання і відкрий мисленні очі наші, щоб ми розуміли Твої євангельські проповідування. Вложи в нас і страх блаженних Твоїх заповідей, щоб ми, перемігши всі тілесні похоті, провадили духовне життя, думаючи і діючи все, що угодне Тобі».

Після кадіння диякон, звертаючись до священика, просить благословення на благовістування, а священик, повіряючи його молитвам святого євангеліста, від якого буває читання того дня, молиться про дарування дияконові слова Божої сили на сповнення Христового Євангелія і дає йому до рук святу книгу.

Вийшовши на амвон, диякон звідти читає слова Господні, про образно вказуючи на те, що й сам Ісус проповідував із підвищених та виокремлених місць (гори, човна тощо). Також диякона порівнюють із ангелом, що став на гробнім камені і благовістив жонам-мироносицям про воскресіння Христове. Під час читання Євангелія завжди запалюють світильники – не задля сутінків чи темряви, але щоб вказати цим на Ісуса Христа, що просвічує нас своїм вченням[3]. Євангеліє являє собою повноту Божественного Одкровення, тому при його читанні ми славимо Господа як того, що присутній між нами і повчає нас. За давнім звичаєм, вірні схиляють голови, стоячи наче учні перед Учителем чи діти перед Батьком, приймаючи його науку.

Сьогодні ми маємо змінні Апостол і Євангеліє на кожний день року, за винятком посту, коли передбачено читання лише на суботу і неділі. Цей виняток пов’язували з тим, що Літургію завжди звершували у дусі радості та подяки. Тому вважалось недоречним святкувати Євхаристію у дні строгого посту та покути.  

 Проповідь

Службу читань завершує гомілія-проповідь, яка служить насамперед для тлумачення євангельських слів та заохоти до виконування почутого у своєму житті. Проповідь на Божественній Літургії також можемо почути перед причастям вірних, після заамвонної молитви і після відпусту.

Про значення доброї проповіді християнський письменник Тертуліян (†225) говорить: «Те слово Боже живить нашу віру і надію, піддержує наше уповання, більше і більше скріплює між нами благочестя, вкорінюючи в нас йог правило».

Ватиканський Собор ІІ так високо оцінив значення проповіді, що зробив її складовою частиною Божественної Літургії: «Поміж приписами, - каже Собор, - оскільки на це дозволяє обряд, треба також для проповіді як складової частини літургійної дії відзначити властивіше місце; та й дуже вірно і правильно слід виконувати обов’язок проповідування» (Про Св. Літургію, §35).

З кожної Божественної Літургії ми завжди повинні винести якусь духовну користь – і з читання Св. Євангелії, і зі слухання проповіді. Тоді наше життя буде правдиво християнським, коли житимемо тими науками і засадами, які подає нам Св. Євангелія і проповідь.

Християнська Літургія перейняла від синагоги звичай читати в часі Богослужби уривки зі Святого Письма. Церква не обмежилась самим тільки читанням, але завжди пояснювала прочитані уривки.

В нашому обряді, як і в інших візантійських церквах, читання з Нового Завіту так розташовані, що упродовж року читаються всі книги, а тим самим проповідник має багато тем для своїх проповідей. Ця форма проповіді від давніх часів має назву «гомілії» і належить стисло до Літургії. Вже св. Юстин свідчить, що в його часах знали цей рід проповіді й практикували його всі церкви.

Треба зазначити, що властивим місцем на проповідь Божого слова є безпосередньо по прочитанні св. Євангелія.

Моління в різних потребах

і відпуст оглашенних

Після Євангелія диякон виголошує особливу єктенію, що зветься усильною (слов. сугубою), оскільки на її прохання вірний люд відповідає аж потрійним «Господи, помилуй», наче підсилюючи цим повторенням своє прохання до Бога.

Під час усильної єктенії поминаємо духовних пастирів, світську владу і народ, всіх молільників у храмі й усіх православних християн, і цим наче повторюємо деякі прошення мирної єктенії, але дещо й додаємо нового – моління, на різні потреби та з нагоди різних обставин життя. Причому за ці різні прохання ми молимося Богові не індивідуально, але всією Церквою – відкриваємо одне одному свої потреби, просимо інших молитися з нами і самі молимося за інших. Поки диякон із народом заносять ц моління до Господа, священик і сам просить Чоловіколюбця, щоб Він прийняв благання рабів своїх і подав усім нам багаті милості.

Після цієї єктенії на заупокійних Літургіях буває єктенія за померлих, яку ми молимося також під час панахид, парастасів і похоронів. Просячи у Господа відпущення гріхів померлим і оселення їх у райських обителях, ми творимо молитву за них як за живих у Господі, оскільки «Бог же не є Бог мертвих, але живих, усі бо живуть для Нього» (Лк. 20, 38).

Останнім молінням Літургії Слова є молитва за оглашенних. Спільнота вірних молиться за тих, що готуються прийняти хрещення. Хоч зараз катехуменів небагато, однак ця молитва стосується також усіх, хто шукає Божого просвічення у своєму житті – всіх, хто стоїть на шляху до Христової Церкви. Велика відповідальність за цих нових оглашенних є на нас – членів Церкви, щоб за нашою молитвою і прикладом християнського життя привертати їх до Господа. По завершенні єктенії священик молиться за оглашенних, а диякон закликає їх вийти з храму, бо за мить почнеться приношення Євхаристії, в якому можуть брати участь «тільки вірні».

 

[1] «…Бачив я Господа на високім і піднесенім престолі; поли його риз наповнювали храм. Над ним стояли серафими. Кожен мав по шість крил: двома закривав собі кожен обличчя, двома закривав ноги, а двома – літав. І кликали один до одного: «Свят, свят, свят Господь сил; вся земля повна його слави!» (Іс. 6, 1-3).  

[2] «Душа моя прагне до Бога, кріпкого, живого…» (Пс. 41, 3 – слов’янська Біблія).

[3] «(Христос є) світло істинне, що просвічує кожну людину, яка приходить на світ» (Ів. 1, 9 – слов’янська Біблія). 

  

   Підготував о. д-р Мирослав Думич

   у співпраці з Патріаршою літургійною комісією УГКЦ

   Частина І

   Далі буде