Зважаючи на останні події, Церква дедалі більше переходить в онлайн. Священнослужителі, через боротьбу із корона вірусом, закликають вірян залишатись вдома, молитися через стріми з храмів. На парафії Успіння Пресвятої Богородиці УГКЦ, де служить отець Тарас Милян (штат Небраска (США), також відбуваються онлайн-богослужіння. Отець служить у трьох парафіях: у м.Омаха та Лінкольн (Небраска), а також у штаті Міссурі. Проте священик також щоденно проводить обідній стрім із храму з духовним словом до своїх вірян. Ми у Львові вже маємо можливість переглядати відео ввечері через часові розбіжності. Нагадаємо, що отець у США не так давно, до того він був директором благодійної організації “Фундація Духовного Відродження” Львівської Архиєпархії УГКЦ і служив у Львові. З отцем Тарасом говоримо про виклики у сучасній комунікації між Церквою та вірянами, нові технології та досвід служіння у США.

   Отче, який стан із пандемією коронавірусу у США?Як переживають цей час ваші парафіяни?

   Я служу у місті Омоха, штат Небраска. У нашому штаті ситуація не є такою складною, як у Каліфорнії чи Нью-Йорку, Чикаго. У штаті нема великої кількості населення, тому ситуація не критична, однак місцева влада вжила заходів для попередження пандемії. Витримуються норми соціальної дистанції, гігієни, на вулицях дуже мало людей. У США люди дуже чемні та слухняні, вони вміють дослухатися влади. У нас тиждень, як триває карантин. Поки що це превентивні заходи, оскільки у нас нема очевидних захворювань. У моїй парафії, на щастя, поки ніхто не захворів.

   Стежачи за вашою сторінкою у Фейсбуці, можна побачити, що ситуація з Богослужіннями у США практично ідентична з українською. Священнослужителі закликають залишатись вдома, молячись онлайн. Чи це так?

   Така тенденція у всіх римо-католицьких храмах. У кожному з них є трансляція онлайн-богослужінь. Зрештою, це все на розсуд настоятеля. Що стосується Української Греко-Католицької Церкви, то наш єпископ, Преосвященний Владика Венедикт, видав документ, у якому закликав вірян залишатися вдома, дотримуватися правил гігієни і безпекових відстаней. Однак, наші храми є відкритими для кожного, хто хоче молитися. Але у храмі може бути не більше 10 осіб. Саме ці заходи спонукали нас організовувати молитви так, як вважаємо за потрібне, використовуючи онлайн.

   У коментарях під вашими стрімами люди цікавляться, як виглядає ваша парафія і скільки вірян до неї належить?

   Оскільки наша парафія належить до Української Греко-Католицької Церкви, то наші віряни – це вихідці з України: як ті, що переїхали до США дуже давно, так ті, що прибули тут практично 20 років тому. Назагал парафія не є чисельною, приблизно 30 сімей. Окрім того, до нашої парафії приходять і американці, яким подобається наш східний обряд. Саме тому Літургії на парафії служимо англійською та українською. Звичайно, що надаємо перевагу українській мові, оскільки для багатьох українців наш храм – єдине місце, де вони можуть молитися своєю мовою, нею спілкуватися. Проте, ми не зачиняємо двері перед американцями. У будні дні я зазвичай більше служу англійською мовою.

   Отче, без сумніву, цікаві ваші стріми з храму з духовними бесідами. До речі, не можу не відзначити колоритного пана, який  постійно сидить поруч з вами і, про якого часто запитують у коментарях. Отож, як з’явився сам задум відео?

   Я не дуже користувався соціальними мережами та новими медіа. Однак, коли перед нами з’явився цей  виклик – як забезпечити «духовною їжею» тих, хто не може бути у храмі – почав шукати рішення. Я хотів спілкуватися із своїми парафіянами, залишати їм важливі повідомлення, щоб підтримати їх, щоб вони відчували, наскільки Церква їх любить. Без сумніву, Літургія – це дуже добре, проте потрібно, щоб була ще молитва, яка люба серцю. Впродовж останнього року я читав щоденник Фаустини Ковальської про Боже Милосердя. Тоді я замислився над тим, наскільки Боже Милосердя важливе для сучасного світу. Чому нам не виконувати прохання Христа і не молитися щоденно о 15:00 вервицю до Божого Милосердя? Чому не популяризувати цю ініціативу серед парафіян? Вирішив молитися, записувати відео і надсилати парафіянам. Опісля одна вірянка сказала, що було б добре робити це публічно і навчила мене, як організувати трансляції. Ось і у мене виникло бажання молитися, давати якісь духовні настанови, підтримувати людей. Тому роблю це 15-20 хвилин кожного дня. Я бачу, що парафіянам така молитва подобається, тому будемо її продовжувати. Цей хлопець, який сидить поруч, має бабусю українку. Він, на жаль, не розмовляє українською, але є дуже побожним. Для мене цей хлопець – це своєрідний ангел, що підтримує і допомагає. Його ніколи нічого не треба просити допомогти, він завжди сам бере і робить.

   У нас у парафії є кілька таких побожних хлопців, які приходять і моляться. Вони, до речі, не українці, а американці, хоча і мають далекі корені в Україні. Хлопці приходять до храму, співають, моляться, відповідають деякі слова по-українськи, хоча не знають мови.

   Ваші стріми щоразу мають іншу тему. Як ви шукаєте акценти для своїх парафіян?

   Нема якихось запланованих тем. Я стараюся слухати свого серця. Окрім того, стараюся слідкувати за тим, що для людей є найбільш обговорюваним у соціальних мережах. Важливо, щоб люди чули відповіді на свої запитання. Як сьогодні, у сучасному світі Церква повинна комунікувати з вірянами? Церква як храм незмінна, проте її двері мають бути завжди відчиненими. Отож кожен завжди може прийти до храму. Також ми маємо собі усвідомити, якщо ми не молимося, то не зустрічаємось з Богом. Наслідком нашої зустрічі має бути харитативна діяльність. Тобто виявом нашої християнськості має бути любов до ближнього. Інтернет сьогодні має бути постійним у Церкві. Чимало людей хворіють, чимало з них не може бути присутніми на молитві. Такі трансляції дозволяють нам їх молитовно підтримати, потішити Божим Словом. У мене на парафії є 6 літніх осіб, що завжди просять прийти. Вони не тільки хочуть чути, що ти за них молишся, але й відчувати цю присутність. Часом я телефоную до парафіян, бо не всі користуються Фейсбуком. І розумію, наскільки можливості приносять їм радість, бо за них пам’ятають. Нові технології дозволять налагодити контакти з молоддю та дітьми. Але, окрім технологій, треба пам’ятати, що храм є храмом. Якщо не буде цього майданчика, Церква буде втрачена. А храм – місце особистої зустрічі з Богом та між собою.

   Отче, у вас був тривалий досвід душпастирства в Україні, тепер 3 місяці тому ви розпочали служіння у Штатах. Що було новинкою?

   В Україні я мав досвід служіння у великих храмах, де було багато вірян, рівноцінно мав позалітургійний досвід, оскільки працював у Фундації духовного відродження, а це постійно організація різноманітних заходів. У США, як практично на всіх парафіях місійних територій, наші священики зустрічаються з малими громадами. Невдовзі священик вже знає всіх своїх парафіян поіменно. У Штатах люди, які є вихідцями з Білорусії чи України об’єднуються між собою. Також їм неважлива конфесійна приналежність – православний чи греко-католик. Вони шукають свою Церкву. Їм важливо говорити мовою своїх батьків. Також у Америці люди є свідомі того, що якщо вони не будуть підтримувати Церкву, то вони не будуть її мати, навіть у матеріальному вимірі. Через те кожен має відповідальність за громаду. Парафіяни творять різні ініціативи для того, щоб Церква жила. Через те священик-настоятель має навчитися об’єднувати цих людей, щоб підтримувати їх. Мене вражало, що у Штатах люди готові віддавати якісь кошти, хоча вони тут тяжко працюють, готові жертвувати своїм часом заради Церкви. В Україні, попри переповненість храмів, цього дещо бракує.

   І наостанок ваші поради, як відмежуватися від сьогоднішнього страху перед захворюванням? Як не втратити балансу?

   Насамперед варто зрозуміти, що страх є притаманний людині. І у цьому нема нічого хворобливого. Боятися – нормально. Але, коли йдеться про панічний страх, раджу знайти доброго психотерапевта, який допоможе жити з цим страхом, щоб він був силою, а не слабкістю. З точки зору духовності, то раджу пригадати собі зі Святого Письма –  «не бійся». Це слово вжито у Письмі 365 разів, тобто на кожен день нашого року. Але це не означає, що ми маємо бути безвідповідальними та байдужими. Варто озброїтися відповідальністю – дбати про особисту гігієну, слухати медиків. Ми визнаємо, що нам страшно, проте треба подумати, що можемо зробити у цій ситуації, – читати книгу, поприбирати вдома, подивитись фільм. Треба лікувати страх позитивом. Варто читати Святе Письмо, займатися спортом, смачно їсти, але не переїдати; добре спати, але не зранку до ночі, займатися активністю. Коли надзвичайно тяжко, потрібно сісти в кімнаті у тиші і просто перевести погляд на Господній хрест. Коли ти дивишся на розп’яття, то наповнюєшся якоюсь силою. Це неймовірне відчуття. З хрестом – нам все до снаги.

   Розмовляла Юліана Лавриш

   Джерело: Духовна велич Львова

   Відео взято зі сторінки о. Тараса у Фейсбуці